Узагальнення практики застосування Вишгородським районним судом Київської області роз’яснень викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» в період з 2014 по 2015 роки
На виконання листа В.о. секретаря судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області № 07-13/14/2016 від 13 квітня 2016 року щодо проведення узагальнення практики застосування судами роз’яснень викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 в період з 2014-2015 роки, та на виконання проведення аналізу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ на тему: « Про окремі питання судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Вишгородським районний судом Київської області проведено узагальнення на вищезазначену тему.
|
Розглянуто
|
|
Усього
|
у тому числі із
|
|
задоволенням позовних вимог
|
частковим задоволенням
|
відмовою у задоволенні
|
затвердженням мирової угоди
|
поверненням для подачі до належного суду
|
|
2014
|
2015
|
2014
|
2015
|
2014
|
2015
|
2014
|
2015
|
2014
|
2015
|
2014
|
2015
|
|
38
|
31
|
4
|
7
|
5
|
6
|
27
|
18
|
1
|
-
|
1
|
-
|
Так, з показників статистичних звітів (Форма 2-Ц) за 2014-2015 роки встановлено:
Додатково встановлено, що в період 2014 року сторонами оскаржено 29 судових рішень до апеляційної інстанції, що склало 76 % від загального показника розгляду узагальнюючої категорії спорів.
З них:
- залишено без змін рішень суду першої інстанції – 21;
- скасовано в частині – 2;
- повернуто апелянту – 1;
- скасовано - 5.
В період 2015 року до апеляційної інстанції оскаржено 25 судових рішень (склало 81 % від загального показника розгляду спорів узагальнюючої категорії).
З них:
- залишено без змін рішень суду першої інстанції – 14;
- скасовано в частині – 6;
- повернуто апелянту – 2;
- скасовано – 3.
Також узагальненням виявлено, приріст показників надходження та розгляду спорів про визнання правочинів недійсними, який становить 18 %.
З аналізу рішень узагальнюючої категорії спорів випливає, що вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядалися судом в позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог ст.15 ЦПК України. За цими ж правилами розглядалися зазначені вимоги і в разі, якщо стороною правочину був суб’єкт владних повноважень, крім вимог про визнання недійсним адміністративного договору.
Додатково, з аналізу рішень суду вбачається, що при розгляді узагальнюючої категорії спорів суд відповідно до ст. 215 ЦК України розмежовував види недійсності правочинів: нікчемні правочини – в разі їх недійсності встановленної законом та оспорювані - якщо їх недійсність прямо була не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечувала їх дійсність на підставах, встановлених законом.
Так, нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
З ст.ст. 215 та 216 ЦК України вбачається, що суди розглядають справи за позовними заявами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такі позови були пред’явленно як окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (в такому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказував про нікчемність правочину або відмову в цьому), вимоги про застосування наслідків недійсності правочину також в деяких випадках заявлялися, як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.
Згідно п.7 вказаної постанови правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним, як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Так, з урахуванням вказаних вимог закону у справі № 363/1241/15-ц, рішенням суду від 23 листопада 2015 року задоволено позов про визнання правочину недійсним та відшкодування вартості майна, та визнано недійсною довіреність на підставі якої Особа 1 уповноважила Особу 2 користуватись та розпоряджатись транспортним засобом марки TOYOTA RAV4, 2002 року випуску. Також з Особи 2 підлягало стягненню на користь Особи 1 в порядку відшкодування вартості автомобіля в сумі 199 469,80 грн. з понесеними судовими витратами в сумі сплаченого судового збору в 1 994, 70 грн. а всього 201 464, 50 грн. Суд вважав, що позовні вимоги в частині відшкодування вартості майна були обгрунтованими та такими, що підлягали задоволенню з урахуванням ч. 1 ст. 216 ЦК України. Переглядаючи вказане рішення, суд апеляційної інстанції, ухвалою від 11 лютого 2016 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2015 року у частині стягнення з відповідача на користь позивача ринкової вартості автомобіля – скасував, та ухвалив в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, оскільки на думку колегії суддів апеляційної інстанції позивачем не було доведено та з матеріалів справи не вбачалося, що відповідач вчинив відчуження спірного транспортного засобу чи він вибув з її володіння іншим шляхом, через що підстави для задоволення позову у зазначеній частині рішення були відсутні з огляду на недоведеність.
З результатів розгляду справи № 363/1346/15-ц вбачається не врахування судом першої інстанції п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року зокрема те, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Так, рішенням суду від 04 серпня 2015 року відмовлено в задоволені позову Особи 1 до Особи 2, ТОВ «База відпочинку «Фалькон» та Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Зі змісту вказаного рішення вбачається, що суд дійшов до зазначеного висновку з тих підстав, що оскільки спірних 3/10 частини бази відпочинку в натурі не виділялися і позивач ніколи не володіла та не користувалася цим нерухомим майном, а вклад до статутного фонду господарського товариства не був об'єктом права спільної сумісної власності подружжя то, позивач, яка не була учасником товариства, мала право, на думку суду, лише на поділ одержаних від нього доходів. Також з даного рішення вбачалось, що суд керувався постановою Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст. 12 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" та ч.2, 3 ст. 61 та ст. 65 СК України. Переглядаючи вказане рішення колегія суддів Апеляційного суду Київської області, рішенням від 01 жовтня 2015 року скасувала рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 серпня 2015 року та ухвала нове про часткове задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним рішення виконавчого комітету Глібівської сільської ради щодо оформлення (визнання) права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «База відпочинку «Фалькон» на 3/10 частини бази відпочинку та видане на підставі цього рішення свідоцтво про право власності на нерухоме майно, з стягненням з відповідачів на користь позивача у рівних частинах судові витрати по 670, 50 грн. з кожного. Постановляючи вказане рішення колегія суддів апеляційної інстанції встановила обставини відчуження та переходу права власності за відсутності згоди позивача та незаконність дій відповідачів, що суперечили вимогам ст. 65 СК України, та ст. 369 ЦК України.
Розглядаючи позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, витребування земельної ділянки та визнання права користування суд, рішенням від 02 жовтня 2014 року, частково задовольнив позов Колективного сільськогосподарського підприємства імені Ватутіна до Особи 1,Особи 2, Особи 3, ТОВ “Ольга-Трейдінг”, ТОВ “Атлас Ворд Білдінг Системс Україна”, ПП “Єліма”, ТОВ “Арма Факторінг”, треті особи Управління Держкомзему у Вишгородському районі Київської області, Вишгородська районна державна адміністрація Київської області та визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений між Вишгородською районною державною адміністрацією та ПП “Фірма Каріна”. З аналізу вказаного рішення вбачається, що суд виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений між Вишгородською районною державною адміністрацією та ПП «Фірма «Каріна» порушував публічний порядок, так як посягав на суспільні правові та соціальні основи держави, був спрямований на використання всупереч закону державної власності, незаконне розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з безпідставності таких вимог. Також з аналізу рішення вбачається, що суд враховував п. 8,10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Переглядаючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційна інстанція рішенням від 10 березня 2015 року виходила з того, що незаконність набуття у власність спірної земельної ділянки ПП «Фірма Каріна», діяльність якого на час звернення до суду була припиненою, була встановлена рішенням господарського суду Київської області від 26 червня 2013 року, в зв’язку з чим підлягали визнанню недійсними договори купівлі-продажу, на підставі яких ПП «Фірма «Каріна» відчужила спірну земельну ділянку 23 серпня 2006 року Особи 1 та з наступною реалізацією земельної ділянки останнім по частинах, а потім і Особи 2 і ТОВ «Арма Факторинг». Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 02 жовтня 2014 року та рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 10 березня 2015 року - скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. З вказаної ухвали вбачається, що вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції в порушення ст.ст. 212-215 ЦПК України, не перевірив фактичних обставин справи в повному обсязі, які мали суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наявним у справі доказам у їх сукупності, з урахуванням заяв та клопотань поданих сторонами, зокрема, дійшовши висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки укладеного між Вишгородською районною державною адміністрацією та ПП «Фірма «Каріна» з підстав, передбачених ст. 228 ЦК України, зауважуючи про відсутність належних доказів, які підтверджували недобросовісність набувачів майна, не виконавши при цьому вимоги ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року в частині встановлення хто із сторін угоди порушив такий публічний порядок, у чому конкретно виражалась спрямованість на його порушення з урахуванням того, що на момент передачі земельної ділянки ПП «Фірма «Каріна» вона не була вільною, а на ній було розташоване майно, яке перебувало у власності останнього, не перевірено дотримання вимог ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України. Додатково в ухвалі касаційної інстанції зазначалось, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що спірна земельна ділянка знаходилась у позивача у постійному користуванні, що свідчило про те, що останній ніколи не був власником тієї земельної ділянки та відповідно до позовних вимог просив визнати за ним право користування на спірну земельну ділянку. Разом з тим, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, не визначився належним чином із суб'єктним складом у даній справі, зокрема, не зверненням уваги на те, що сторона оспорюваного правочину Вишгородська районна державна адміністрація залучена до участі у справі лише у якості третьої особи. Також, колегія суддів касаційної інстанції в ухвалі зазначила, що судом першої інстанції було не перевірено чи є СВК ім. Ватутіна належним позивачем у справі, з огляду на те, що на запит суду Управлінням Держкомзему у Вишгородському районі Київської області було надано копію державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-КВ №000380, виданого радгоспу ім. Ватутіна, в якому відсутні відмітки про його реєстрацію у книзі записів державних актів на право постійного користування землею, зазначена обставина не була й встановлена при перегляді господарським судом Київської області за нововиявленими обставинами справи, за позовом прокурора Вишгородського району Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Вишгородської районної державної адміністрації про визнання протиправними та скасування розпоряджень. Також, з мотивувальної частини ухвали вбачається додатково, що апеляційна інстанція, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про витребування земельних ділянок у відповідачів, залишила поза увагою положення ст. 388 ЦК України ( за яким витребувати майно, яке вибуло з володіння власника поза його волею можна лише на користь власника, в той час як позивач таким не був, натомість позивач просив лише повернути ці земельні ділянки до земель державної власності та визнати за ним право користування) та подачі позовної заяви у відповідність до ст.ст. 256, 257, 261 ЦК України (справа № 363/757/13-ц). Також, з аналізу рішення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ вбачається, що судами першої та апеляційної інстанціями не було враховано п. 18 вказаної постанови.
Так, перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України, зокрема, правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Частиною 6 статті 203 ЦК України передбачені підстави недійсності правочину в разі його суперечення правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних дітей, що додатково закріплено в п. 44 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
Так, рішенням суду від 04 червня 2015 року, у справі № 363/1851/15-ц, позов Особи 1 до Особи 2, Особи 3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Е.А., про визнання договору іпотеки квартири недійсним було задоволено. При постановленні рішення суд виходив з того, що на момент укладення іпотечного договору позивач мав статус неповнолітньої дитини, внаслідок чого відчуження майна, де зареєстрований позивач, здійснювалося без згоди органу опіки та піклування, що свідчило про недотриманням закону при укладення вказаного договору та відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України , та с ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України та було підставою для визнання правочину недійсним. Однак, переглядаючи вказане рішення колегія суддів апеляційної інстанції не погодилась з вказаними висновками суду та ухвалою від 28 липня 2015 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 червня 2015 року скасувала та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог. З аналізу зазначеного рішення вбачається, що судом першої інстанції було не враховано ту обставину, що позивач, який був зареєстрований за адресою предмета іпотеки, з 24 березня 2014 року набув повної цивільної дієздатності відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК України, в зв’язку з чим, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, на момент укладення оспорюваного договору підстав для витребування дозволу Органу опіки та піклування не було.
Під час проведення узагальнення виявлено найбільший відсоток надходження узагальнюючої категорії спорі, в період з 2014-2015 роки, щодо визнання договору дарування земельної ділянки недійсним, що склав 17% від загальних показників надходження та розгляду спорів про визнання правочинів недійсними.
З урахуванням змісту проаналізованих судових рішень та матеріалів справ, можна зробити висновок про те, що в деяких випадках судами вищих інстанцій в період з 2014-2015 роки було виявлено порушення норм матеріального та процесуального права при постановленні рішень в узагальнюючій категорії спорів. Однак, дані порушення можна уникнути при періодичному вивченні судової практики розгляді справ даної категорії, рекомендації суду вищої інстанції та аналізуючи причини скасування судових рішень по справах даної категорії.
Додатково на нашу думку, в запланованому аналізі актуально було б роз’яснити окремі питання можливостей застосування ст. ст. 203, 229 та 717 ЦК України у сукупності при розгляді спорів про визнання правочинів недійсними.
В.о. голови
Вишгородського районного суду
Київської області С.І. Купрієнко
Виконавець:
В.В.Ніколаєнко
_03_03.png)
