Узагальнення практики застосування Вишгородським районним судом Київської області статті 625 Цивільного кодексу України за 2015 рік та І півріччя 2016 року
На виконання листа Заступника голови Апеляційного суду Київської області № 07-13/28/2016 від 27 липня 2016 року, щодо проведення запланованого узагальнення застосування судами Київської області статті 625 ЦК України (відповідальність за порушення грошового стягнення) за 2015 рік – І півріччя 2016 року, Вишгородським районний судом Київської області проведено узагальнення на вказану тему.
Так, в порівнянні з показниками розгляду спорів, що виникають із договорів, вимоги щодо застосування індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми порушувались позивачами приблизно в 4 % спорів (за 2015 рік та І півріччя 2016 року судом розглянуто 45 таких вимог) від загальних показників розгляду узагальнюючої категорії спорів. В 37% спорів такі вимоги підлягали частковому задоволенню та лише в одному позові, з вимогами узагальнюючої категорії, судом відмовлено. Додатково, з показників скасувань рішень суду першої інстанції випливає – 7 %.
Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник який прострочив його виконання на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Під час проведення узагальнення виявлено, що постановляючи рішення в частині вимоги про стягнення індексу інфляції за весь час прострочення, суд враховував зокрема, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляційних відсотків та отриманні компенсації від боржника за користування утриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Щодо постановлення рішень в частині вимог про стягнення 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом, то суд враховував також вимоги статті 1050 ЦК України. Так, розглядаючи даний вид позовних вимог суд встановлював зобов’язання сплати процентів за договором, а в разі встановлення безпроцентності договору, приходив до висновку неможливості стягнення 3% річних у розумінні вимог частини 2 статті 625 ЦК України.
Також при проведенні даного узагальнення встановлено, що в категорії спорів з вимогами про стягнення індексу інфляції за весь час прострочення, стягнення 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом, суд враховував зокрема, пункт 18 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» в якій значиться, що за змістом статті 552, частини 2 статті 625 ЦК України інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та 3% річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Тому суд виходив з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.
У справі № 363/4783/14-ц, рішенням суду від 04 березня 2015 року позов Особи 1 до Особи 2 про стягнення боргу задоволено, та стягнуто з Особи 2 на користь Особи 1 борг в розмірі 100 992 грн., 3% відсотки річних від простроченої суми 838,37 грн. та витрати за сплату судового збору в сумі 1 018,30 грн. Постановляючи дане рішення судом враховувалось, що відповідачем не було виконано добровільно зобов’язання, термін повернення позики минув, а щодо стягнення 3 % річних за весь час прострочення виконання боргу, то суд встановив період прострочи сплати боргу, яка склала період з 21.02.2014 року по 11.11.2014 року, тобто 243 дні, в зв’язку з чим 3% річних склала: 2017 ,07 грн., яка на думку суду була належно розрахована та доведена позивачем (100992 х 3% х243/365/100 = 2017,07).
З аналізу статті 625 ЦК України вбачається, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу й 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання
Рішенням суду від 20 липня 2015 року стягнуто з Особи 2 на користь Особи 1 20 275, 22 грн. інфляційних втрат, 11946 грн. процентів на рівні облікової ставки НБУ (за користування позикою), 2 901, 33 грн. 3% річних за порушення грошового зобов’язання та 351 грн.23 коп. сплаченого судового збору. При розгляді спору судом було встановлено, що індекс інфляції за період з листопада 2013 року по січень 2015 року становив 129, 7%., тому, суд стягнув з Особи 2 на користь Особи 1 інфляційні витрати в сумі 20 275 грн. 22 коп. Також, на користь позивача було стягнуто 3% від простроченої суми боргу в розмірі 2 901 грн. 33 коп., проценти від суми боргу за користування позикою, з урахуванням середньої облікової ставки НБУ за період, що розглядається, яка становила 12,4%, в сумі 11946 грн. 67 коп., та 351 грн. 23 коп. судового збору, так як вказані вимоги грунтувались на вимогах закону. Переглядаючи дане рішення суд апеляційної інстанції, ухвалою від 07 грудня 2015 року, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 20 липня 2015 року залишив без змін (справа № 363/1042/15-ц).
Враховуючи вказану правову позицію у справі № 363/1746/15-ц, суд рішенням від 14 березня 2016 року задовольнив частково позов Вишгородського районного комунального підприємства «Комунальник» до Особи 2 та Особи 3 про стягнення заборгованості. Так, позовні вимоги обґрунтовувались порушенням відповідачами зобов’язань по сплаті коштів за надані комунальні послуги, у зв’язку з чим позивач просив солідарно стягнути з них заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції, 3% річних, штрафних санкцій, як подвійної облікової ставки НБУ згідно Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», кошти на заробітну плату в загальному розмірі 22 949, 68 грн. та судові витрати. Постановляючи рішення про часткове задоволення позову суд керувався статтями 64, 67, 68, 127 ЖК Української РСР, статтею 20, пунктом 3 частиною 1 статті 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та статтею 625 ЦК України, в зв’язку з чим стягнув солідарно з відповідачів на користь Вишгородського районного комунального підприємства «Комунальник» заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг в розмірі 7821, 99 грн., 3 % річних в розмірі 723, 17 грн., індекс інфляції в розмірі 6067, 02 грн. та судовий збір в розмірі 1218 грн. Що стосувалось стягнення штрафних санкцій, як подвійної облікової ставки НБУ згідно Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», то суд вказаний закон до спірних правовідносин не застосував, оскільки регулювання договірних правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань суб'єктами яких є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності та на фізичних осіб споживачів комунальних послуг не поширюється. Водночас правове регулювання організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки передбачено Законом України «Про житлово-комунальні послуги», яке суд вважав відмінним від правовідносин передбачених Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», в зв’язку з чим підстав для стягнення подвійної облікової ставки НБУ, як про це просив позивач, суд не встановив, а відтак позов в цій частині не підлягав задоволенню. Крім того, постановляючи дане рішення суд також враховував, що за відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення грошового зобов’язання з оплати житлово-комунальних послуг на боржника також покладається відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України (правова позиція Верховного Суду України в справі № 6-2023цс15).
У разі настання страхового випадку зобов’язання страховиків зводиться до здійснення страхової виплати, то таке зобов’язання є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена частини 2 статтею 625 ЦК України, зокрема сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Проценти річних, так само як і інфляційні втрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов’язання і на відміну від пені не є санкцією за порушення грошового зобов’язання, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процентів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання. Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу є наслідком невиконання грошового зобов’язання.
Враховуючи викладене у справі № 363/657/15-ц суд задовольнив частково позовні вимоги позивача, та стягнув з Публічного акціонерного товариства «Київмедпрепарат» на його користь матеріальну шкоду (різницю між лімітом страховика та сумою спричиненого збитку власнику автомобіля) в сумі 26 880 грн., інфляційні втрати у зв’язку з невиконанням обов’язку по відшкодуванню шкоди в розмірі 5 453, 75 грн., судові витрати понесені за сплату судового збору в сумі 318, 81 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 5846, 40 грн. Позов ґрунтувався на тому, що Особу 1 судом було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та призначено покарання у вигляді штрафу в розмірі 340 грн. Ухвалою судді апеляційного суду Київської області від 30 жовтня 2014 року постанову Вишгородського районного суду залишено без змін. Згідно зі звітом оцінки транспортного засобу від 07 серпня 2014 року було встановлено, що вартість матеріального збитку, завданого автомобілю позивача, внаслідок пошкодження ДТП, з урахуванням фізичного зносу автомобіля, складала 23 0720 грн. На підставі викладеного позивач просив суд стягнути з ПАТ «СК «Універсальна» на його користь моральну шкоду в розмірі 5 000 грн., з ПАТ «Київмедпрепарат» матеріальну шкоду (різницю між лімітом страховика та сумою спричиненого збитку власнику автомобіля) в сумі 26 880грн. та судові витрати понесені позивачем за сплату судового збору та витрати на оплату правової допомоги. Під час розгляду справи позивач доповнив позовні вимоги в яких просив стягнути з ПАТ «Київмедпрепарат» на його користь інфляційні витрати у зв’язку із невиконанням обов’язку по відшкодуванню шкоди в сумі 5 453,75 грн. Задовольняючи вимоги в частині стягнення інфляційних витрат, у зв’язку із невиплатою страхового відшкодування, суд дійшов до висновку, що це є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процентів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання. Однак переглядаючи дане рішення, апеляційна інстанція, рішенням від 05 серпня 2015 року, не погодилася з такими висновками. На думку колегії суддів Апеляційного суду Київської області в даному випадку інфляційні нарахування на суму боргу були не наслідком невиконання грошового зобов’язання, в зв’язку з чим рішення в цій частині підлягає скасуванню, з ухваленням рішення про відмову у стягненні інфляційних витрат. З аналізу норм Закону апеляційна інстанція встановила, що страхове відшкодування моральної шкоди є похідним від виплати страхового відшкодування за шкоду, заподіяну здоров'ю, і розмір страхового відшкодування моральної шкоди визначається виключно від розміру виплаченого страхового відшкодування за шкоду, заподіяну здоров'ю. Таким чином, якщо потерпілому не виплачувалось страхове відшкодування за шкоду, заподіяну здоров'ю, то не має підстав для стягнення страхового відшкодування моральної шкоди, оскільки розмір такого відшкодування в розумінні вимог Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначається виключно від розміру іншої страхової виплати. Додатково, суд апеляційної інстанції не погодився з розрахунками витрат на правову допомогу, в результаті чого також скасував рішення в цій частині та зменшив стягнення з відповідача витрат на правову допомогу з 5846, 40 грн. на 324,80 грн.
Згідно роз’яснення колегії суддів судової палати в цивільних справах Верховного суду України, даного ухвалою від 12 березня 2009 року, відповідно до норм статей 10, 12, 15, 16ЦК України, статті 3 ЦПК України право, яке захищає суд, повинно існувати на день ухвалення судового рішення. Наявність судових рішень про стягнення боргу та передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України грошових сум за інші періоди невиконання боржником зобов’язання й відкриття виконавчого провадження за цими рішеннями за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін.
Так, рішенням суду 22 лютого 2016 року позовні вимоги Особи 1 до Особи 2 задоволено та стягнуто з Особи 2 на користь Особи 1 суму витрат від інфляції в розмірі 41 144, 30 грн., суму 3% річних 2799,07 грн., суму процентів за користування коштами 14 424, 51 грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 584 грн. Постановляючи дане рішення суд керувався статтями 525, 526, 625, 1046, 1047, 1049 ЦК України, частиною 1 статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та позиціями вищих судів. Також, перевіряючи наданий позивачем розрахунок інфляційної складової за період, суд керується роз'ясненнями, наданими Верховним Судом України від 03 квітня 1997 року № 62-97р, відповідно до яких для визначення індексу інфляції необхідно перемножити між собою щомісячні індекси, які складають відповідний період прострочки; помножити заборгованість за договором позики на індекс інфляції за період прострочки виконання зобов'язання та поділити на сто, враховуючи той факт, що індекс інфляції визначається у відсотках. Розмір інфляційних збитків буде дорівнювати різниці між сумою боргу з урахуванням індексів інфляції та сумою боргу без урахуванням такової. При застосуванні індексу інфляції, індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць, отже умовно потрібно вважати, що сума, яку було внесено за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період цього місяця, а з 16 по 31 число - з наступного місяця. Щомісячний розмір індексу інфляції є загальновідомою інформацією, яка публікується у офіційних виданнях, зокрема у газеті «Урядовий кур'єр». Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 лютого 2016 року залишено без змін. На думку колегії суддів апеляційної інстанції місцевий суд дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки відповідач після ухвалення судового рішення про стягнення боргу належним чином не виконала свого зобов’язання щодо повернення позики, крім того, оскільки правочин вчинився у національній валюті - гривні, із зазначенням еквіваленту в іноземній валюті, та судовим рішенням також було стягнуто заборгованість за договором позики у гривні, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України. Також в ухвалі апеляційної інстанції зазначалось, що суд першої інстанції правильно стягнув з відповідачки інфляційні втрати та 3 % річних, а також проценти за користування позикою відповідно до статті 1048 ЦК України (справа № 363/3951/15-ц).
Нормами Закону України «Про індексацію грошових доходів громадян» від 03 липня 1991 року - індекс інфляції (індекс споживчих цін) це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Таким чином, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка визначається предметом договору індексації не підлягає. Тому норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, яке визначене у гривні.
Відповідно до статей 599,600,604-609 ЦК України, зобов'язання припиняється: виконанням проведеним належним чином; належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання; за згодою сторін унаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо); розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами; зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги; за домовленістю сторін; внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора; поєднанням боржника та кредитора в одній особі; неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає; смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою й у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою; смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора; ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
З урахуванням вказаних норм закону, рішенням суду від 23 листопада 2015 року в задоволенні позову відмовлено, суд виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики в іноземній валюті, тому до цих правовідносин не може бути застосовано положення закону, яке регулює порядок сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, визначеного договором у гривні. Однак рішенням від 20 січня 2016 року, колегія суддів апеляційної інстанції не погодилась з висновками суду першої інстанції, з огляду на те, що нарахування інфляційних витрат на суму боргу входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, згідно частини 2 статті 625 ЦК України та виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Така правова позиція міститься і у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-38цс11. Виходячи з наведеного, позивач на думку колегії суддів апеляційної інстанції має право на отримання інфляційних втрат з моменту набрання законної сили рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 січня 2014 року до моменту, заявленого у позовних вимогах (01 серпня 2015 року), оскільки внаслідок інфляційних процесів відбулося знецінення національної валюти України, що завдало шкоди позивачу. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважала, що апеляційна скарга позивача підлягала задоволенню, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2015 року в частині відмови в стягненні інфляційних втрат необхідно скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних збитків в сумі 2 183 222,93 грн. за період з 15 січня 2014 року по 01 серпня 2015 року (справа № 363/3858/15-ц).
Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування.
Відповідно до статті 25 Закону України «Про страхування» здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
Так, у справі № 363/1519/15-ц суд задовольнив частково вимоги позивача та стягнув з Публічного акціонерного товариства «Скайд» на користь відповідача суму заборгованості в розмірі 78 432,48 грн., суму витрат сплачених за проведення оцінки з визначення вартості матеріальних збитків у розмірі 1200 грн., а також судовий збір в розмірі 784,32 грн. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд обґрунтовував свої висновки тим, що сума виплаченого ПАТ «Страхової компанії «Скайд» страхового відшкодування в розмірі 139 134, 31 грн. не відповідала дійсному розміру завданої шкоди й сумі страхового відшкодування згідно вимог Розділу 7 Додатку № 1 до договору № 475-20 добровільного страхування наземного транспортного засобу та вимогам статей 9, 25 Закону України «Про страхування», а тому недоплачена сума страхового відшкодування в розмірі 78432, 48 грн. підлягала стягненню. Відмовляючи в частині позовних вимог про відшкодування пені, інфляційних витрат та 3% річних, суд обґрунтовував свої висновки тим, що сума страхового відшкодування в розумінні вимог статей 9 і 25 Закону України «Про страхування» та умов страхування за несвоєчасну сплату якої на страховика може бути покладений обов’язок по сплаті пені, інфляційних витрат та 3% річних (стаття 625 ЦК України та пунктів 4.3.8. умов договору) відповідачем нарахована та виплачена в строк, передбачений пунктами 4.3.7. умов, а тому підстав для покладання на відповідача цивільної відповідальності за не вчинення таких дій суд не вбачав. Переглядаючи дане рішення, колегія суддів апеляційної інстанції, рішенням від 31 березня 2016 року, дійшла висновку, що суд першої інстанції при вирішення даного спору не звернув уваги на те, що позивач, як фізична особа не довів свого порушеного права за договором № 475-20 добровільного страхування наземного транспортного засобу, оскільки зазначений договір був підписаний ФОП Особою 1, як суб’єктом господарських правовідносин, а не як фізичною особою. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважала, що суд першої інстанції із суті заявлених позовних вимог, не з'ясував характер спірних правовідносин та не встановив, які саме права або охоронювальні законом, інтереси, позивача - як фізичної особи порушені, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог. В зв’язку з чим, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 січня 2016 року скасувала та ухвалила нове, яким в задоволені позовних вимог Особи 1 до Публічного акціонерного товариства "Страхова компанія "Скайд" про стягнення заборгованості відмовила та стягнула з Особи 1 на користь Публічного акціонерного товариства "Страхова компанія "Скайд" суму сплаченого судового збору в розмірі 1396,20 грн.
З урахуванням змісту проаналізованих судових рішень та матеріалів справ, випливає, що в деяких випадках судом апеляційної інстанції в період з 2015 року по І півріччя 2016 року було виявлено порушення норм матеріального та процесуального права при постановленні рішень в узагальнюючій категорії спорів. Однак, дані порушення можна уникнути при періодичному вивченні судової практики розгляді справ даної категорії, рекомендації суду вищої інстанції.
При постановленні рішень узагальнюючої категорії спорів, в деяких випадках суд виходив зокрема з того, що формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом частини 2 статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов’язання та є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним коштами, належними до сплати кредиторові, а отже, проценти передбачені статтею 625 ЦК України, не є штрафними санкціями.
Додатково судом враховувалось, що попри подібність правової природи частини 3 статті 549 ЦК України (щодо сплати пені) та статті 625 цього кодексу (щодо сплати 3% річних), які в обох випадках застосовуються як відповідальність за порушення грошового зобов’язання, ці правові норми є різними за своєю правовою природою. Також при аналізі рішень в період 2015 року по І півріччя 2016 року встановлено, що суд при розгляді вимог щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції виходив з того, що норма частини 2 статті 625 ЦК України поширюється лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, яке визначене у гривні.
В.о. голови
Вишгородського районного суду
Київської області С.І. Купрієнко
Виконавець: помічник голови суду В.В.Ніколаєнко
_03_03.png)
